Особлива коштовність «бронзи»

Часто спортсмени розцінюють срібну нагороду як найбільшу поразку: в єдиноборствах останній поєдинок на змаганнях зазвичай найкраще запам’ятовується. А от бронзова медаль нерідко має цілком протилежне значення: це перемога у боротьбі за право стояти на п’єдесталі пошани, за можливість повернутися додому не з порожніми руками. Для борчині Алли Черкасової «бронза» чемпіонату Європи, яку вона здобула у сербському місті Нови Сад, має особливе значення.

Аж до початку свого «бронзового» фіналу підопічна Андрія Пістуна й Олексія Мельника не знала, чи зможе взагалі вийти на килим. Але зрештою травма коліна, якої зазнала у попередній сутичці, не завадила їй вибороти медаль.

Кому шоколадну медаль?

- Я була добре готова до цього чемпіонату, налаштовувалася лише на перемогу. Тому, поступившись у півфіналі білорусці Марії Мамашук і втративши надію боротися за нагороду найвищого гатунку, страшенно засмутилася. Та у цієї медалі є й інший бік. У сутичці за вихід до фіналу я травмувалася – помилилася, пропустила суперницю в ноги і відчула, як хруснуло коліно. Тому сама можливість продовжувати змагання за «бронзу» була під величезним знаком питання. Отже, те, що я повернулася додому з нагородою, – уже величезний успіх.
З Мамашук я діяла вкрай невдало. Практично усі два періоди простояла. І навіть не спробувала бодай раз провести прийом, який планувала саме на неї. Це було зовсім не в моєму стилі: я полюбляю активно боротися, атакувати ноги. А тут… Справа в тому, що попередня сутичка з австрійкою Мартіною Куенц забрала забагато сил. І я елементарно не встигла відновитися, заспокоїтися, зібратися з думками. Той чвертьфінал я розпочала доволі зібрано: провела свій прийом, повела у рахунку чотири бали. Згодом ще збільшила перевагу. Та потім все пішло всупереч моїм планам, я пропустила кілька прийомів. Рахунок став 10:8 на мою користь. І все б нічого, якби на останніх секундах я не пропустила австрійку у ногу. Якби судді зарахували цей прийом вартістю у два бали, Куенц наздогнала би мене і перемогла: згідно з правилами, за рівного рахунку перемогу віддають тому, хто виконав заключну результативну дію. Насправді та ситуація була доволі неоднозначною: руками я не торкнулася килима, а підсівши, тримала суперницю у захваті. Спочатку судді віддали перемогу австрійці. Мої тренери викинули challenge, і суддівська комісія переглянула той момент. Це диво-дивне, що в підсумку перемогу віддали саме мені. Мабуть, у день мого народження якісь вищі сили вирішили зробити мені подарунок.
А до того була ще одна непроста сутичка з чемпіонкою світу Аліною Фокен. Протягом останніх кількох місяців я двічі зустрічалася з німкенею на килимі. На турнірі у Києві перемогла Фокен на туше, а згодом у Болгарії поступилася їй 2:4. На обличчі Фокен читалася упевненість у власній перемозі. Та мене титули німкені не бентежили. Готуючись до цього чемпіонату, ми з тренером відпрацьовували прийом на таких суперниць, як Фокен. Тож коли вона почала свій прохід у ноги, я скрутила її у «бублик» та поклала на туше.


- Між попередніми сутичками і фіналами у нас була величезна перерва, п’ять з половиною годин. Весь цей час я провела у залі, адже до готелю їхати було далеченько, а я не хотіла зайвий раз турбувати травмоване коліно. Пролежала, до останнього моменту не знаючи, чи зможу взагалі дійти до килима. Та все ж вирішила боротися: мені не звикати змагатися з травмами. Це своєрідна лотерея: пан або пропав. Та якщо викладешся на повну, є шанс на перемогу. Тож лікар збірної затейпував коліно, і я без розминки вийшла на «бронзовий» поєдинок. До самого завершення сутички ми з Тосун боролися на рівних – 4:4. Найцікавіше почалося на заключній хвилині: я пройшла туркені у ногу, а вона хотіла кинути мене зворотним. Мені вдалося «накрити» її і перевести боротьбу в партер. А там вирішила будь-якою ціною не відпускати її. У стійці з травмованою ногою боротися важко, а в партері я накрутила на повну – 12:4.

- Останнім часом вкрай рідко. З моїм тренером Андрієм Пістуном працюю зазвичай на зборах. Перед чемпіонатом у нас було два збори поспіль. Тож кілька днів між посиленими тренуваннями хотілося провести вдома, у Києві, з дитиною. Ігорю три з половиною роки. Поки тато з мамою на зборах (у Києві я тренуюся в чоловіка, Олексія Мельника), син проводить час з бабусями. Він у нас розумник, уже знає ціну кожної медалі. І розуміє: коли нагорода є, значить уся попередня тривала підготовка минула не надарма. Ось тепер привезла йому «бронзу», тож він так тішиться. А перед тим, протягом усіх післяолімпійських місяців, ходив із сумом в очах. Одного разу видав: «Мамо мені так шкода!» Коли я зі здивуванням глянула на нього, він продовжив: «Так шкода, що ти не привезла медаль із Ріо-де-Жанейро». Я сама вже забула ту поразку, та Ігор не дозволяє зовсім викинути її з голови. Підготовка до Олімпіади була такою тяжкою. Вдома ми лише про це і говорили. От він і перейнявся. А тепер от подивиться не по-дитячому і скаже: «Мамо, добре, що є медалька, хоча й не золота. Я такий щасливий». З Ріо, аби хоч якось розважити малого, я привезла йому шоколадну медаль. Та вона йому не сподобалася. Син не відкусив від неї ані шматочка! Сказав, що то підробка.


- Готувалися ми, як і зазвичай, усе було добре. Можливо, надто рано прилетіли до Бразилії. І в олімпійській атмосфері, очікуючи свого старту, перегоріли. Причин поразки можна віднайти чимало. Та якби вдалося перемогти, отих усіх негараздів ми навіть і не помітили б. Казали би, що все довкола склалося ідеально. Якби можна було знову відборотися ту сутичку з туркенею Айдар, я б ні за що не намагалася б кидати її «пістолетом». На цьому чемпіонаті Європи у сутичці з австрійкою я пережила своєрідне олімпійське дежа-вю: сама проводила кидок і сама ж від цього постраждала, віддавши суперниці чотири бали. А у сучасній боротьбі чотири бали – це суттєвий відрив, відіграти який дуже складно.

Борцівська сім’я

- Ми були знайомі давно, адже усі борці, котрі перебувають на зборах, знають один одного. Та довгий час наше спілкування обмежувалося привітаннями. Олексій тренував свою сестру Іру, не відходив від неї на тренуваннях, секундував їй на змаганнях. З часом ми почали більше спілкуватися. І якось усе так непомітно закрутилося… Тепер ми одружені, і у нас підростає син.