Катерина Крива: універсальний боєць

Дві золоті нагороди чемпіонату Європи з карате – в особистій і командній першості – до скарбнички української збірної поклала Катерина Крива. В інтерв’ю «ОА» львів’янка розповіла про шлях до свого першого континентального п’єдесталу; зізналася, чому тривалий час плакала на тренуваннях, а також пояснила, чому тренеру вкрай необхідно бути суворим

- Вирішальним поєдинком в індивідуальній першості я назвала б чвертьфінал проти багаторазової чемпіонки світу та Європи Серап Осчелік з Туреччини, – розповіла Катерина Крива. – Я неодноразово сперечалася з нею на різноманітних турнірах, та перемога щоразу залишалася на її боці. Початок поєдинку на татамі Ізміта також був на користь суперниці: я пропустила удар в корпус і віддала їй один бал. Та зібралася і провела удар ногою в голову і вперше перемогла Осчелік – 3:1. У півфіналі моєю суперницею була македонка Бісерка Радуловіч. До цього часу я ніколи не зустрічалася з нею на татамі. Знала лише, що Бісерка неодноразово здобувала титули на юніорських змаганнях і доволі легко призвичаїлася до дорослого спорту. Я спостерігала, як вона швидко пересувається та діє, як тактично обігрує опоненток. Суперниці почувалися безсилими проти Радуловіч. Та мені вдалося переграти її, зустрічати ударами на початку її атак. Моя «фішка» – дистанційна робота. А Бісерка ніяк не могла підлаштуватися під мене. У першій половині двобою вона ще намагалася зрозуміти, що й до чого, якось протистояти моїм діям. Та під кінець зустрічі «попливла», і я перевершувала її з усіх положень (6:0).
А от з німкенею Дуйгою Бугур, котра була моєю суперницею у «золотому» поєдинку, ми знайомі вже віддавна. Турнірна сітка доволі часто зводить нас, і щоразу боротьба точиться на рівних. Тричі я перемагала німкеню і тричі віддавала першість їй. На цьому чемпіонаті вона пройшла солідних візаві – титуловану француженку Александру Реккіа й австрійку Беттіну Планк. Та у фіналі я відчула, що вона боїться мене: на атаки заходила якось невпевнено і не завершувала їх. Моя робота завадила Бугур розгадати мою тактику. Я доволі легко обіграла її – 8:1.


- Мій тренер Ігор Богдан називає мене універсальним бійцем: я можу однаково ефективно працювати як руками, так і ногами, завдавати зустрічні удари та працювати в атаках першим номером. Додати до цього дистанційну гру і любов до маневрування – і стає зрозуміло, чому суперницям незручно змагатися зі мною. Підлаштуватися під мій стиль не так уже й просто.


- У нашій команді дівчата презентують легкі вагові категорії: Анжеліка Терлюга й Анастасія Мястковська змагаються у вазі до 55 кг, Аніта Серьогіна виступає у категорії до 61 кг, і я – у 50 кг. У карате командні змагання цікаві тим, що до початку зустрічі ніколи не знаєш, суперниця якої вагової категорії протистоятиме тобі. Буває, найлегші дівчата змагаються з супертяжами. Звичайно, коли суперниця значно важча за тебе, у цьому є певні труднощі. Та я намагаюся у таких спарингах шукати переваги: ми, легенькі, є значно швидшими, хитрішими, краще маневруємо тощо. На цьому чемпіонаті найскладнішою, безперечно, була фінальна зустріч з туркенями, котрі у жіночих змаганнях по праву вважаються одними з найсильніших на континенті. Я першою виходила на татамі. Моєю суперницею була чемпіонка Європи у вазі до 55 кг Якан Туба. На початку я пропустила удар в голову і програла один бал. Та швидко надолужила згаяне: ударом ноги у корпус повалила її на татамі, отримала найвищий бал, іпон, і вивела нашу команду вперед (3:1). Аніта Серьогіна у своєму поєдинку не змогла здолати Сараб Осчелік, з якою я змагалася в індивідуальній першості (0:1). Заключний поєдинок проводила Анжеліка Терлюга, котрій протистояла представниця важкої категорії Сейда Буруку. У нас була перевага у балах (3:2), тож нашу команду цілком влаштовувала нічия. Та Ліка не погоджувалася на компроміс і здобула яскраву перемогу – 3:0. Так ми стали чемпіонками континенту!


- Ігор Орестович викладає карате у Львівському університеті фізкультури. Я почала тренуватися у нього, коли вступила до цього вишу. Знадобилося чимало часу, аби звикнути до нього та його тренувань. Вдома, у Новій Ушиці на Хмельниччині, я займалася карате у В’ячеслава Андроняка радше для власного задоволення, аніж на результат. Тому у Львові лише через рік зрозуміла, що заради перемоги потрібно працювати набагато більше, ніж звикла. Тренування у нас були довготривалі й інтенсивні, і навантаження зазвичай нам давали на фоні втоми. Спочатку я почувалася втомленою постійно. А нам не тільки удари з високою інтенсивністю відпрацьовувати потрібно було, а й думати у спарингах, шукати правильні й цікаві тактичні рішення.
Богдан – доволі жорсткий наставник, від якого ніяких поблажок не дочекаєшся. Скільки разів я плакала на тренуваннях! Та ось уже три роки я сама тренер, навчаю дітей. І тільки тепер почала розуміти, що неможливо завжди бути приємним і приязним. Що бувають випадки, коли тренеру вкрай необхідно бути суворим. Деколи спортсмену здається, що він більше не витримує. І тоді тренеру потрібно відшукати у ньому приховані резерви. Інакше не вийдеш на новий рівень.