«Футбол і гімнастика – моє життя»

У травні київська міська організація ФСТ «Динамо» України відзначатиме 90-річний ювілей. Напередодні визначної дати ми зустрілися з відомою представницею столичної організації – чотириразовою чемпіонкою СРСР зі спортивної гімнастики, майстром спорту СРСР, учасницею Ігор XV Олімпіади-1952 у Гельсінкі, заслуженим працівником фізичної культури та спорту України, багаторічним диктором футбольної команди «Динамо», почесним динамівцем СРСР та України Оленою ГУЦ.


– Коли переповідаєш власну життєву історію, є речі, про які не можна не згадати. До початку війни ми мешкали через дорогу від стадіону «Динамо», тепер це будинок № 2 у Музейному провулку. Тож не дивно, що на стадіоні пройшло все моє дитинство та юність, а потім і ціле життя. Двір був маленьким, місця бракувало. Тому ми всім двором бігли туди, де було просторо і дуже цікаво. Думаю, це головне, що визначило моє спортивне майбутнє. «Дитя війни, дитя спорту, дитя «Динамо» – усі ці образні визначення, як нікому, підходять мені.


– Голод, холод, картки на 400 грамів хліба з просяної полови, а також щодня назбирані на бруківці білі цукрові буряки, що випадали з проїжджаючих вантажівок, які їли вранці, на обід і на вечерю. Тому й зараз я не можу спокійно дивитись, коли викидають хліб. На все життя запам’яталося, якими були тяжкими цеглини, які ми допомагали мамі збирати з руїн на Хрещатику, коли звільнили Київ.
Згадую, як відновили навчання у школі. Я знову пішла до школи № 6, що тепер знаходиться на Михайлівській площі. Закінчила її з золотою медаллю, а на шкільному фартушку засяяв омріяний значок «Майстер спорту СРСР». Це було неабияке досягнення для школярки та її школи. Хіба таке забувається? Щаслива доля допомогла мені у жовтні 1945 року, одержавши членський білет «Юного динамівця», стати повноцінним членом славетного товариства «Динамо», якому не зраджувала 71 рік.
Бог дав мені непогані дикторські здібності, добре поставлений голос. Завдяки цьому я 55 років незмінно працювала диктором ФК «Динамо». Щедрість Всевишнього і наполеглива праця допомагали мені «кувати» майбутні перемоги, завойовувати титули і нагороди, почесні звання, отримувати визнання людей за моє постійне бажання творити добро, допомагати іншим.


– Умови, в яких ми тренувалися були далеко не ідеальні. Зал для тренувань був менший стандартних розмірів, висота теж менша, ніж потрібно. Це заважало, коли ми вивчали складні елементи. Застарілими були й гімнастичні снаряди. Втім, керівники української та київської рад «Динамо» уважно дослухалися до наших проблем і поступово вирішували питання оснащення залу. Гарну динамівську спортивну форму ми завжди отримували вчасно, цим питанням опікувалися харківські трикотажні фабрики «Динамо».
Не було проблем з проведенням навчально-тренувальних зборів, якісним і корисним харчуванням. Це при тому, що країна лише починала відроджуватися після війни.


– Звісно, підтримую. Ніколи не переривала міцних зв’язків з організацією, яка дала мені прекрасне цікаве життя у світі спорту.


– Скажу коротко: в «Динамо» працюють люди, більшість з котрих пройшла через великий спорт. Вони знають, що потрібно, аби перемагати. Тож і підтримують від усього серця, по-динамівські. Хай їм щастить.


– Усе вирішив випадок. Пам’ятаю, як займалась у гімнастичному залі і раптом підбігає динамівський тренер Михайло Коман і каже: «Оленко, виручай! Наш диктор захворіла, матч вести немає кому!» Погодилась я одразу, адже треба було допомогти. І так сталося, що, взявши до рук мікрофон, залишилась у цій професії на довгі 55 років й анітрохи про це не шкодую. Свого часу працювала на усіх стадіонах столиці: Республіканському – нині НСК «Олімпійський», «Динамо», імені Банникова, «Оболонь». Я щаслива, що життя провела поруч з моєю улюбленою командою, за яку вболівала з дитинства. Щоразу під час матчу говорила від щирого серця, щоб усі гравці відчували мою підтримку і показали найкращий результат.
Були й кумедні випадки. Одного разу я запізнювалася на матч і вибігла на дорогу спіймати таксі. Коли одна з машин зупинилась, сіла і тільки почала пояснювати, куди їхати, як таксист посміхнувся і сказав, що одразу впізнав мене по голосу і зрозумів, куди мені треба. Він розповів, що тридцять років ходить на стадіон підтримати улюблену команду і не уявляє матч без слів: «Шановні глядачі, дорогі кияни та гості столиці!»