До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Ганна Різатдінова: «Коли всі відпочивають, ми із залу не виходимо»

«Я боролася до останнього, – витерши сльози водночас радості й розпачу, скаже журналістам Ганна Різатдінова. – Та у нас вид спорту дуже суб’єктивний. У художній гімнастиці олімпійська медаль, навіть якщо це «срібло» чи «бронза», оцінюється як золота. Ми вважаємо, що трійці призерів вручають золоті нагороди».

Заключний вихід на олімпійський поміст під самбу зі стрічкою зал вітав стоячи. Глядачі не рахували кількість обертів у піруетах Ганни: ніхто на сьогодні не перевершить її у цьому. Не оцінювали рівновагу і роботу з предметом, в яких за останній рік гімнастка суттєво додала. Публіка відчувала гармонійність її програм і підтанцьовувала разом з Анею. Вона єдина серед претенденток на нагороди відпрацювала багатоборство без видимих помилок. І сповна заслужила на цю «бронзу», яка для багатьох її прихильників справді має золотий відблиск.
В інтерв’ю «ОА» 23-річна Ганна Різатдінова розповіла про те, чому гімнасткам не можна відпочивати; зізналася, хто рятує її від шаленого хвилювання перед виходом на поміст; а також згадала часи, коли палко мріяла пробитися до лав української збірної з художньої гімнастики.

За тиждень відпустки втратила форму


Після Олімпійських ігор практично у всіх олімпійців була відпустка. Ви ж у новий колообіг змагань занурилися якось надто швидко.

– На початку осені у нас у календарі є клубний чемпіонат світу Aeon Cup, який проводиться у Токіо, ми його дуже любимо. «Школа Дерюгіних» завжди у трійці лідерів, місцева публіка дуже палко за нас уболіває. Тому до Токіо ми щоразу летимо з величезним натхненням. Цього разу турнір відбувся через тиждень після Олімпіади. Це був заключний офіційний старт сезону, і тренери пообіцяли за хороший виступ дозволити мені сім днів відпустки.
Відпочинок украй необхідний, та довго відпочивати аж ніяк не можна. Як відомо, гімнастки рано починають свій шлях у спорті і так само рано завершують кар’єру. У 25 років спортсменка уже вважається ветеранкою. Зрештою мало хто виступає до такого віку. Проблеми з вагою, великі навантаження і багаторічна робота без відпусток – витримувати це з року в рік можуть лише люди, фанатично віддані гімнастиці. Зі спортом дівчата прощаються зазвичай у 18–20 років. Ми спілкуємося з друзями з інших видів спорту, і у всіх них є певні розвантажувальні періоди. Ми ж і не знаємо, що це таке. Новорічні свята у «художниць» тривають максимум чотири дні. А далі сезон у розпалі і потрібно весь час бути у формі. Чемпіонати світу у художній гімнастиці щороку проводять у вересні. Тобто влітку, коли всі відпочивають, ми із залу не виходимо. Завершується сезон у грудні. І так щороку. Це складно, але по-іншому неможливо. Після тижневої післяолімпійської відпустки я відчула, що дещо втратила форму.

Що за сім днів вам вдалося зробити такого, про що мріяли попередні чотири роки?

– Після Ігор у мене з’явилося більше часу для спілкування з друзями і перегляду кіно. Було так незвично: в обідню пору бути не в залі, а просто блукати вулицями. Це розкіш, якщо зважити на те, що ми тренувалися з дев’ятої ранку до сьомої вечора і нічого, крім залу, не бачили. Мене захоплювали банальні для пересічної людини речі. Відпочивала в Дубаї, було так несподівано: просто лежати на пляжі, засмагати і ні про що не думати. І мене все одно смикало до руху: організм настільки звик щось робити. Тож охоче їздила на екскурсії, милувалася фонтанами і акваріумами. Сподобалося там неймовірно!

До Олімпіади ви розповідали, що у вас є лише одне бажання: щоб на честь вашого виступу у Ріо здійнявся прапор України. А сьогодні у вас є інше, настільки ж гостре прагнення?

– Мої друзі-спортсмени розповідали (а також багато про це читала у книжках), що після втілення найбільшої мрії настає повне спустошення. Тепер я сама відчула це кожною клітиною. Весь час жила тією медаллю, усіма тими подіями, що мали місце у Ріо. І коли омріяне здійснилося, з порожнечі постало лише одне питання: «А що далі?» Кожен твій день протягом багатьох років був підпорядкований одній меті. І ось в один момент відчуваєш, що в тебе більше немає мети. Пережити це насправді важко... З часом з’являться нові ідеї. Та поки що я не маю наміру завершувати кар’єру. Цього сезону ви ще побачите мене на помості, оскільки до Києва нарешті повернеться Кубок Дерюгіної, на ці змагання ми чекали чотири роки. У березні Альбіні Миколаївні Дерюгіній виповниться 85. А наступний чемпіонат світу у нас відбудеться в Італії: я дуже люблю цю країну. За цей рік визначусь, чим займатимусь у майбутньому.

Важливо, коли поруч тренер – Ірина Блохіна

На Олімпіаді слова недоречні


У ваші плани входить Токіо-2020?

– Після Ріо тренуватися морально легше: тепер я не так зациклена на результаті і на медалях. Нарешті вдається отримувати задоволення від тренувань. Мене часто запитують про Токіо, і сама я неодноразово ставила собі це запитання. Та аби дати відповідь, потрібно спершу відійти від подій у Ріо. Коли згадую фінальні змагання, у мене комок у горлі з’являється і в животі все перевертається. Це було так відповідально і, не побоюся цього слова, страшно. Мої тренери і вся країна чекали від мене цієї медалі. Я розуміла: іншого варіанту просто не було. Я боялася того, що могло трапитися, якби не виборола ту нагороду. Як після цього повертатися додому? Як далі жити? Тому дякую Богу, що все склалося саме так. Та повторити весь цей шлях поки що не готова. Знову до останньої краплини віддатися гімнастиці і замкнутися у залі на наступні чотири роки? Запитайте про це мене пізніше.

На олімпійському п’єдесталі ви плакали. Це були сльози щастя, що здобули медаль, чи скоріше смутку – що нагорода виявилася бронзовою?

– Це було щастя. Я зробила свій максимум, це був мій найкращий виступ у кар’єрі. Тренери просто ідеально підвели мене до Олімпіади. На п’єдестал сходять одиниці, і це справді особливі люди. Я не тямилася від щастя, що стою на подіумі, і на той момент мені було байдуже, яка у мене медаль – бронзова, срібна чи навіть золота. Можливо, мій виступ заслуговував на більш цінну нагороду.
З іншого боку, я вдячна суддям, що вони присудили «бронзу» саме мені, адже я могла взагалі залишитися без медалі. На бронзову медаль на Олімпіаді претендувало щонайменше семеро гімнасток. Боротьба була жорсткою, і кожна з нас розуміла, що права на помилку не має.

Коли виходили на поміст, ви бачили оцінки своїх суперниць?

– Ні, я не знала, як виступають інші дівчата. Неподалік від помосту у мене була надійна підтримка – моя наставниця Ірина Блохіна. Що вона казала мені за мить до мого виходу? На таких змаганнях, як Олімпіада, слова недоречні. Спілкування відбувається вже на зовсім іншому рівні, де замість слів спрацьовують відчуття. І їй, і мені було дуже складно. Та тепер згадуємо лише приємні моменти. А коли, буває, говоримо про пережиті труднощі, то тільки з посмішкою на обличчі. І страшенно пишаємося, що нам вдалося досягти мети.

Свято з вибуховою енергетикою


Найважче на Олімпіаді – це підготовка до неї. Подоланням якої перешкоди протягом чотирирічного циклу ви можете пишатися понад усе?

– Після своєї першої Олімпіади у Лондоні я хотіла завершувати кар’єру: десяте місце було поганим стимулом для подальшого вдосконалення. Та зрештою вирішила спробувати ще раз. Як виявилося, недарма. За цей час було стільки злетів і падінь. Падінь, скажу, було навіть більше. На ліцензійному чемпіонаті світу у Штутгарті я припустилася грубої помилки: дві булави вилетіли за межі килима. У всіх був шок: зазвичай я виступаю доволі чисто. А тут проміжне сімнадцяте місце і ймовірність залишитися без олімпійської ліцензії. Зібратися на наступні види і не дати в подальшому суддям приводу знизити бал, дорогого мені вартувало. Наступний виклик – це кроси у п’ятнадцятиградусні морози. Усі готуються до Нового року, передсвятковий настрій витає у повітрі. А я схоплююсь з ліжка першою, виходжу на стадіон і до безтями бігаю. Ненавиджу біг. Мені більше до вподоби творча робота над програмами. П’ять кілометрів у мороз – увімкнути силу волі і перемогти власну слабкість було непросто. Але саме це мені й допомогло вистояти на Олімпіаді.
Понад усе на світі я боялася підготовки до Олімпійських ігор! Розуміла: у залі потрібно буде вбиватися, і боялася, що не витримаю цього. До того ж, я готувалася одна. Другої ліцензії в індивідуальній програмі у нас не було. Вдвох було б легше і веселіше: тренери переключаються з однієї гімнастки на іншу, і є можливість перевести подих. А так вся увага була спрямована лише на мене. Під кінець мені уже було байдуже, чи є хтось поряд зі мною. Наче фанатка, я приходила до залу, працювала заради своєї мети. Саме тоді з деяким здивуванням відкрила у собі те, що можу витримати все і працювати за будь-яких обставин. Ось згадую це – і мороз по шкірі: ну як я це все витримала?

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Олена
САДОВНИК