І спалахують нові «зірки»

Старший тренер жіночої збірної країни з фехтування на шпагах Андрій Орликовський аналізує причини невдач своїх підопічних у Ріо-де-Жанейро, пояснює, чому в Україні дівчат тренувати краще, аніж хлопців, згадує «сіреньке мишенятко», яке згодом стало олімпійською чемпіонкою; а також розмірковує, про тренерську сім’ю.

– На шляху до Олімпіади-2016 ми зробили все, що необхідно для якісної підготовки, – зазначає Андрій Орликовський. – І не можемо скаржитися, що нам чогось бракувало. Цього разу, як нечасто трапляється, усе було ідеально.


– Спортсменці такого рівня старший тренер може лише давати рекомендації, ми працювали з нею під час загальних зборів. Більшість часу Яна тренується в Києві у свого особистого тренера і чоловіка Олега Лопатенка. Готуватися до Олімпіади в Лондоні було простіше: Яна працювала у Львові. Можна було контролювати, коли варто збільшити навантаження, а коли дати відпочинок, на які змагання варто поїхати, а які пропустити.
За чотири роки фехтування Яни зазнало змін, порівнюючи відео поєдинків, можна помітити, що дії, що на той час приносили їй успіх, вона тепер не виконує. Ми з нею неодноразово спілкувалися на цю тему. «Яно, чому ти цього не робиш?» – запитував її. «Я боюся», – зізнавалася вона. Шемякіна не застосовує прийоми, які не так давно робила на автоматі. Можливо, титул олімпійської чемпіонки тиснув на неї, і вона боялася програти. У Ріо у поєдинку з Нозомі Сато Яна не зробила жодної з тих дій, завдяки яким на чемпіонаті світу подарувала команді перемогу над Японією, нівелювавши відставання у п’ять пунктів і завдавши вирішального уколу.

Учнів не варто утримувати в одних руках

– Можливо, Яна проаналізувала поразку з особистим тренером. Олег супроводжував її на зборах, уболівав з трибуни і на Іграх у Лондоні. А ось у Ріо місця в команді для нього, на жаль, не знайшлося. Та що казати, на фехтувальній базі збірної у Кончі-Заспі у нас немає навіть власного залу. Рапіристи на зборі тренувалися у залі для боксу, ми ж наступали на п’яти дзюдоїстам. Це неправильно в принципі. Я не намагаюся перетягнути ковдру до Львова, хоча у нас є хороші умови для роботи. Я за те, аби збори проходили у різних містах, де є нормальні спеціалізовані зали. На таких зборах разом зі збірною мають можливість займатися місцеві спортсмени, рівнятися на лідерів. А до Кончі-Заспи не можуть приїхати навіть київські фехтувальники. Усе тому, що на п’ятнадцять осіб у нас є лише три доріжки, цього катастрофічно мало навіть для самої збірної.
Оскільки протягом сезону в особистій першості дівчата зірок з неба не хапали, головну ставку ми робили на командні змагання. Та в Ріо вже у першій зустрічі з відвертими аутсайдерами, бразилійками, я помітив, якими скутими були наші шпажистки. Господарок помосту українки таки перемогли – на класі. А з китаянками, лідерами світового рейтингу, такий номер не пройшов. У плюс відфехтувала лише третій номер команди, Ксенія Пантелеєва. Вона ж і зрівняла рахунок, дозволивши своїм більш досвідченим подругам по команді розпочати зустріч з чистого аркуша. Та Шемякіна з Кривицькою цим не скористалися.
Перед командним турніром ми провели невеличкі внутрішні збори. Дівчата хвилювалися, чи витримає тиск Ігор Ксеня. Вони заспокоювали її усіма силами, підбадьорювали і надихали. Та на доріжці сталося навпаки: Яна фехтувала без притаманного їй вогню, Олені Кривицькій забракло упевненості. У командних зустрічах потрібно вміти боротися «за себе і за того хлопця», а вона боялася пропустити. Навіть коли ситуація критична і потрібно якомога швидше самій створювати моменти для атак, Олена продовжує фехтувати на збереження рахунку. Вона ніяк не наважиться взяти на себе лідерство, хоча до Ріо летіла першим номером національного рейтингу.
Причини поразок слід шукати у відсутності згуртованості всієї великої команди. У нас перед заключним збором усі сперечалися, хто у Ріо буде запасною – Анфіса Почкалова чи Фейбі Бежура. Кожен тренер мріє, аби його спортсменка стала учасницею Ігор. Бежура протягом сезону не провела жодної командної зустрічі на міжнародних турнірах. А Почкалова заслужила на це право протягом сезону і стала частиною колективу, котрий брав на себе відповідальність за результат. Олімпійський квартет необхідно сформувати щонайменше за півроку до головного старту. Зміни у складі могли б виникнути лише через травму якоїсь із учасниць. Тож навіщо було щось змінювати? Зрештою нічого і не змінилося. От тільки команду від цієї мишачої шкреботні почало помітно трусити.
Саме у командних змаганнях ми показали найкращий результат за останні п’ятнадцять років – третє місце на чемпіонаті світу і п’яте на першості континенту. Ми тільки-но встигли зачепитися за Олімпіаду, як різноманітні чиновники, представники спортивних організацій почали ділити місця у команді і майбутні премії за можливі успіхи. Через це у збірній вилізли назовні усі внутрішні симпатії і антипатії, і доволі згуртований колектив перестав бути цілісним організмом.


- Налагодив би тіснішу взаємодію з тренером Яни Олегом Лопатенком. Він насправді добре працює, однак не можна відкидати те, що багато років приносило користь. Мені так хотілося йому сказати: «У таких-от діях Яна завжди розвертала кисть ось так. По-іншому вона просто не відчуває зброї. Цей момент обов’язково необхідно залишити». Я хотів, але не сказав, мені було незручно, а нам потрібно було домовитися. Це добре, коли спортсмен має досвід роботи з іншими тренерами. Я Ксеню Пантелеєву, Юлю Свистіль і Анфісу Почкалову при нагоді стимулюю брати уроки в Олега. Учнів не варто утримувати в одних руках, це не дозволить їм розвиватися. Буває, ти б’єшся з ученицею над певною дією. Вона наче все правильно робить, але у поєдинках ця дія не дає результату. А твій колега упродовж одного індивідуального уроку змінить один нюанс чи по-іншому розставить акценти – і одразу зникне проблема. Усі тренери повинні працювати на єдину мету. Тим паче, в Україні у нас не так уже й багато тренерів з жіночої шпаги.

Шпага для всіх однієї довжини

- Ні, в жодному разі. Я би не поділяв учнів за статтю: шпага для всіх однієї довжини. Так, дівчатка з часом виходять заміж і, буває, залишають спорт. Але серед хлопців ситуація навіть гірша. У збірній фехтує стала четвірка. А де всі інші, котрі не зуміли пробитися до основного складу команди? Вони йдуть працювати. Адже ставка у команді мізерна, а їм потрібно годувати сім’ю, а ще й до того весь інвентар купити за власні кошти, самотужки оплатити поїздки на змагання тощо. Хлопців ми втрачаємо не менше, ніж дівчат. Інша річ, що фехтувальників в Україні значно більше, аніж фехтувальниць.
До того, як повністю переключитися на дівчат, я тренував також хлопців. У мене був напрочуд обдарований спортсмен Андрій Татчин. Він став першим номером юніорської збірної і мав їхати на турнір до Будапешта. Але держава тоді не фінансувала юніорів, а батьки не знайшли 200 доларів для цієї поїздки. Ось так він і залишився за бортом команди. Після навчання в інституті фізкультури Андрій намагався працювати тренером. Та одного дня прийшов до мене і зізнався: «Я попрацював тренером. Це складно, проте не робота лякає мене, а зарплата, на яку я не зможу прожити». І почав працювати у комп’ютерній галузі.
Хороші спортсмени, котрі не пробилися до основи збірної, їдуть працювати тренерами за кордон. Наших фахівців життя розкидало у різні куточки світу: до Туреччини, Китаю, США, В’єтнаму тощо. Двох тисяч доларів на місяць достатньо для того, аби зарубіжний клуб отримав хорошого українського спеціаліста. Згодом хлопці повернуться додому – коли зароблять на життя і підготують сильні команди там, де ніколи не було фехтувальних традицій.
То хто у нас піде працювати тренером? Таких спортсменів, як Шемякіна, Нікішин чи Харлан потрібно ще знайти. У нас дітей і підлітків тренують фанати. Багато хто із сьогоднішніх тренерів повернувся у зал з бізнесу. Той самий Лопатенко, в котрого, окрім Яни, є ще група учнів у ШВСМ, чи Ернест Яцик, який готує малечу.


– Потрібно змінювати систему дитячого спорту. ДЮСШ сьогодні не підтримують дитяче фехтування – не купують клинки, не відряджають на змагання. На це просто немає коштів. Усі турботи лягають на плечі батьків. Ось недавно до нас у зал прийшов чоловік зрілого віку, колишній фехтувальник. «Я дивився олімпійський турнір, і тепер хочеться згадати минуле, час від часу приходити до вас пофехтувати, – каже він. – Чи могли би ви допомогти мені купити необхідне спорядження?» За одну шпагу, маску та костюм FIE (таке спорядження є необхідною умовою для допуску до міжнародних стартів) він виклав понад 400 євро. Далеко не кожна сім’я може знайти таку суму заради спортивного захоплення своєї дитини. Уже тривалий час ми говоримо про розвиток клубної системи спорту, як це прийнято в Європі чи США. Це хороша ідея. Але ж тоді потрібно створити сприятливі умови для потенційних спонсорів. Сьогоднішні фехтувальні клуби спонсорують виключно батьки, тобто двері у такі клуби відчинено лише для дітей із заможних сімей.
У наші дні фехтування стрімко омолоджується, і в Україні, і у світі діти, озброєні пластмасовими шпагами, опановують фехтування з раннього віку. Для найменших існує навіть спеціальна серія турнірів – Дитяча ліга. Для багатьох з них спорт є лише однією складовою системи розвитку, разом з музичним вихованням, іноземними мовами тощо. Сама атмосфера фехтувальних тренувань і змагань приносить задоволення і батькам. Якщо у них є можливість, вони охоче витрачають на це кошти. Та без батьківських фінансових вливань у великий спорт прорватися практично не можливо. У нас є приклади, коли дитина була неперевершеною на всіх внутрішніх змаганнях, але через те, що у батьків не було коштів на поїздки за кордон, перед перспективним спортсменом зачинялися усі двері.
Якби Яна прийшла у фехтування сьогодні, навряд чи вона змогла пробитися до вершин. Вона була третьою, наймолодшою дитиною у дуже скромній сім’ї, в якій, окрім всього, не було спортивних традицій…