«Перемагати! Розслаблятися не маємо права»

Якби довелося визначати спортивну героїню минулого літнього сезону, то ми насамперед назвали б каноїстку Людмилу Лузан. Справді, лише за серпень зібрати таку колекцію нагород світової та європейської першостей – це щось фантастичне.

Зустрілися ми із Людмилою Лузан. на олімпійській базі, де команда веслувальників проходила фізичну та спеціальну підготовку. Наша бесіда зі спортсменкою відбулася прямо у тренувальній залі, коли Людмила взяла паузу для перепочинку.


– Спортом почала займатися з чотирьох років. Спортивною гімнастикою. Займалася нею 10 років, виконала норматив майстра спорту. Але було нелегко. Часто турбували травми. Була ще одна перешкода – високий зріст. Відчувала, що це не мій вид спорту. Займалася тому, що треба було, і мама цього хотіла. Зрештою, дійшла висновку – треба щось міняти. Але зі спортом зав’язувати не було бажання. Тим паче, що була заповітна мрія стати олімпійською чемпіонкою. Пощастило, що у місті у нас була секція веслування, в тому числі, каное. Зізнаюся, вона мене цікавила ще тоді, коли займалася гімнастикою. Вирішила спробувати. Нова справа мене одразу захопила. Швидко зрозуміла – це мій вид. Знайшла себе. Ось уже 11 років ним займаюся. Першим тренером був Сергій Агванович Батуманкоєв. Гарну школу в нього пройшла, дуже вдячна йому. Багато з того, чому він мене навчив, знадобилося не лише у спорті, а й у житті. Потім він «передав» мене Миколі Івановичу Мацапурі.


– Впевненість прийшла, коли, позаймавшись рік, поїхала на свій перший чемпіонат України. І виграла його. Ще за рік стала чемпіонкою Європи серед юніорів. Для мене це було щось неймовірне. Ніколи ще не стояла на п’єдесталі так високо. Саме тоді зрозуміла, що мені під силу досягати великих успіхів.
Впевненість ще більше зміцнилася, коли стала здобувати медалі чемпіонатів Європи та світу серед дорослих. На хвилі цих успіхів поїхала на Олімпіаду до Токіо. Була за крок від заповітної мрії будь-якого спортсмена – здобути олімпійську нагороду. І цей крок зробила. Мети досягла – виборола «срібло» та «бронзу». Але залишилася головна мрія – олімпійське «золото». Сподіваюся, що за два роки зможу здобути його в Парижі.

– Вдалося перемогти, напевно, через те, що справді була добре готова. Дякую моєму тренеру! І вже в процесі змагань він дав хороші установки, розкладку дистанції – як я маю стартувати, як тримати суперників, коли на фініші починати додавати. Все зробила грамотно. Почувалася впевнено. Виходила на старт, виконувала свою звичайну роботу. У мене навіть сумнівів щодо результату не було. І він вийшов таким, яким ми його хотіли бачити. На фініші 1000-метрівки випереджала суперниць на кілька секунд. Це помітний розрив. На 500 м ми їхали поряд із канадкою. Звісно, вона прагнула в мене виграти. Я пам’ятала, що Микола Іванович мені казав: «Не поспішай, не витрачай сили, а от коли залишаться останні 50 м — «вибухай» та фінішуй!» Так і відбувалося на дистанції. На останніх 50 метрах я щосили рвонула вперед і відірвалася на півкорпусу човна. На останніх метрах канадка вже відмовилася від боротьби — розуміла, що не дістане.


– Тут важливо абсолютно все. Оскільки результат – це сума складових. Зрозуміло, що обидві спортсменки повинні мати високу техніку. Але водночас психологічна сумісність дуже важлива. Ми з Настею знайомі не один рік. Добре відчуваємо одна одну. Знаємо, що саме повинні робити відповідно до поставленого завдання. Ще до старту все обговорюємо між собою, радимося. Знаємо, чого хочемо, знаємо мету. А далі все просто: одна під одну підлаштувалися, стартанули та фінішували. Якщо система налагоджена, все відбувається чітко.

– Не скажу, що було легко. Були труднощі насамперед через те, що довелося довго добиратися. Спочатку з Канади в Україну, потім до Німеччини. Суцільні переїзди, кордони -звичайно, все це відбирало сили. Думали лише про те, щоб докласти максимум зусиль для збереження тієї форми, що була на чемпіонаті світу. Певною мірою це вдалося. Головне, що підтвердили свій статус найсильнішого екіпажу-двійки у Європі.


– По-перше, мені дуже приємно, що за моїми результатами стежать дуже уважно, ведуть статистику. Порівнятися з Юрієм з медалей — це неймовірна радість і гордість. Приємно, що не відстаю від такого видатного спортсмена, суперзірки. Але думаю, що зможу виступити ще краще та перевершити його успіхи. Перспективи є. А взагалі, у житті я дотримуюсь такої лінії: треба менше говорити, а більше робити.


– Звичайно, спершу нас усіх ці трагічні події ледь не зламали. Не знали, як далі жити, що робити. Чи треба тренуватися, чи змагання будуть?.. Нічого не розуміли. Але згодом зібралися духом. Прийшло розуміння того, що ми повинні бути сильними, виступати, надавати приклад всім – ми не здаємося і перемагаємо. Це дуже серйозна мотивація. За жодних обставин не здамося! Не маємо права розслаблятися та плакати. Там, де ми готуємося, виступаємо, — це наш фронт, наші позиції, і відступати не можна. Робимо те, що маємо робити. А своїми перемогами ми допомагаємо підтримувати дух наших бійців. Ми ж нескінченно завдячуємо нашим воїнам. Адже саме завдяки їм у таких суворих умовах маємо можливість тренуватися та виступати на найбільших світових стартах.


– По суті, зимовий сезон уже розпочався. Поки що ми на зборах у Кончі-Заспі. Потім плануємо провести збір у Китаї. Причому, поїдемо десь на два місяці. З’явилася така нагода. Вже після Нового року, за планом, зберемося в Тисовці – тренуватимемося в горах. А навесні знову перейдемо на воду. Де саме це проходитиме, поки не знаю.


– Так, 2023-й – дуже важливий рік для спортсменів-олімпійців. Розраховую наступного року завоювати ліцензію на Олімпіаду. Крім того, не забудемо, що цього ж року у Польщі відбудуться ІІІ Європейські ігри. Це дуже престижні змагання високого рівня, на які також треба було пройти відбір. Ліцензію туди ми вибороли на минулорічному чемпіонаті Європи.
Загалом план на наступний рік у мене такий: успішно виступити на Євроіграх у Кракові і завоювати олімпійську ліцензію до Парижа. Налаштована дуже серйозно. Знаю, що зможу здобути путівку на Олімпіаду, і потім конкурувати з найсильнішими каноїстками планети. І перемагати мені цілком під силу.
Але до цього треба довести, що є кращою у своїй країні. Тож треба вигравати чемпіонат України. Потім має бути найважливіший старт – ліцензійний чемпіонат світу. Щоб завоювати заповітну путівку, треба потрапити до першої шістки.


– Так, дві медалі є, але срібна та бронзова. У Парижі вони мене вже не влаштовуватимуть. Мені потрібна золота медаль. Заради неї і поїду до французької столиці. Прагну тільки до найвищого. І заради цього сил не шкодуватиму.